22.09.2015

"Робіть добро, бо зла вистачає на війні"

 

За доблесть, мужність і відвагу, виявлені під час виконання бойових завдань у зоні АТО, старшого сержанта Анатолія Тимошенка цього літа нагородили відзнакою «Лицарський хрест родини Мазеп». Цю почесну нагороду та посвідчення від імені голови координаційної ради І.Мазепи вручив командир 17-ої окремої танкової бригади.


Днями Анатолій Іванович демобілізувався з лав української армії та повернувся до рідного Чутового, де й розповів про свої пригоди журналістам "Сільських новин".

фото - http://silsnow.at.ua
фото - http://silsnow.at.ua

 

Виклик часу - стати на захист своєї країни - він прийняв гідно, ставши добровольцем. Колишній командир відділення, який у 1985-1987 роках відмінно проходив строкову службу у військах ППО, по іншому вчинити й не міг. Примітно, що тоді він вірно служив неозорій Батьківщині у Москві. А нині, за іронією долі, йому довелося захищати рідну Україну від великошовістичних зазіхань путінських поплічників.

Влітку минулого року Тимошенко потрапив під третю хвилю мобілізації, коли на Сході зав’язувалося серйозне військове протистояння. Спершу у складі мобілізованих потрапив у 17-ту окрему танкову бригаду, що дислокувалася у Кривому Розі. Зарахували розвідником-гранатометником. Після підготовки у навчальному центрі «Десна» призначили командиром бойової машини піхоти.

У жовтні потрапив в епіцентр бойових дій. Зовсім інший світ. Намети, бліндажі, обстріли - все нове, незвідане. У роті розвідки - 105 чоловік, мобілізовані та контрактники. Перше хрещення оператор-навідник бойової машини отримав під час боїв у селищі Калинове Луганської області, коли біля Троїцького потрапив у засідку.

- Техніку, яку нам довірили, давно вже треба було списати, - ділиться спогадами Тимошенко. - Та де ж узяти нову? У супротивників і така, і краща, багато мінометів, іншої важкої зброї. Вони не дотримуються ніяких угод - гатять, коли хочуть, з чого хочуть і скільки хочуть. Нам потрібно лише відповідати на вогонь. Якщо не ти - то тебе. Там усе суворо. Своїх товаришів підтримували в бою. Спочатку було страшно. Потім призвичаїлися, по звуку визначали, куди летить снаряд. Як старший групи розвідки, часто перебував у засідках. Бувало таке, що не встигав обсушитися від чергового завдання, а потрібно іти на наступне. Годинами доводилося лежати на мерзлій землі, навіть не поворухнувшись.


Сніг замість води


- Сутужно було і з харчуванням, - продовжує Анатолій Іванович. - Траплялося, тільки приготуємо щось на вогнищі, а тут мінометний обстріл розтрощив нашу кухню. Залишаємося голодними. Нерідко розтоплювали сніг, щоб втамувати спрагу. Жили у бліндажах. Це наш рідний дім, а лісосмуга - вулиця. Але не здавалися, виживали у будь-яких екстремальних умовах.

Добре, що волонтери забезпечили нас усім необхідним, особливо тепловізорами. Для розвідки - це незамінна річ. А ще - балаклава, рація, карта, олівець, бінокль. Головне для розвідника - бути непоміченим, тихо проникнути у тил ворога, вислідити усе, занести дані на карту та передати їх у відповідну інстанцію. Якщо ти перехитрив ворога, то залишився живим і неушкодженим. Коли ж зав’язуємо бій, то це крах розвідувальної групи.

На щастя, нас Бог милував. Правда, одного разу натрапив на «розтяжку» й отримав поранення осколком міни в ногу. Це сталося незадовго до демобілізації. Тож з передової перевели на безпечнішу лінію оборони під Лисичанськ. Там навчав 18 новоприбулих розвідників. Згодом вони уже виконували «на передку» бойові завдання»...

Упродовж перебування в АТО розвідник щоденно бачив жахливе обличчя війни. А найбільше, коли бував у зруйнованих селах. Розгромлені артилерійськими обстрілами будинки-пустки, понівечені машини, покинуті бездомні тварини… А ще - убиті горем голодні люди із застиглим жахом в очах. Розруха, яка прийшла у ті міста й села, вражає. Бандитські угрупування запровадили комендантський час. Якщо жінка потрапить на вулицю після 22-ої години, її зґвалтують. Ціни на крам космічні, дефіцит ліків, а найжахливіше - повна безвихідь.

Коли українські військові зустрічали потерпілих на своєму шляху, то намагалися хоч чимось їм допомогти. Часто-густо бійці віддавали свої сухпайки, а самі залишалися голодними. У такі миті у тамтешніх жителів з’являлися маленькі іскорки довіри, які розганяли темінь оманливої ворожої пропаганди.


Інформаційні війни


Зі слів АнатоліяТимошенка, інформаційна війна там ведеться нарівні зі збройною. Сепаратисти та їхні прибічники розпускають такі плітки, що, як кажуть, «на голову не налазить». Могутня інформаційна атака робить свою злу справу, маніпулюючи легковірними та зомбуючи їхню волю.

- Одне із наших завдань - добрими вчинками відкрити очі місцевим жителям на правду, - каже Анатолій Іванович. - Це неймовірно важко, але ми справляємося. Парадоксально, попри тисячі мінусів збройного протистояння, війна підняла патріотичний дух. Солдати вважають за честь представити свою армію з найкращого боку, як армію-визволительку. Вони усвідомлюють, що захищають свою землю, і правда на їхній стороні. Відрадно також, що у рази підвищився патріотизм і у цивільного населення. Підтвердження цього - відчуття гордості за громадянську приналежність до України, як держави, повага до національної символіки та атрибутів, сплеск благодійності. Престижно розмовляти рідною мовою та носити вишиванки. Мене та моїх побратимів це надзвичайно тішить. А головне, піднімає наш бойовий дух та ще більше утверджує у тому, що недаремно воюємо на Сході, відстоюючи суверенітет нашої держави.

Незворушно-впевнений, сміливий і рішучий чоловік, який пройшов, як кажуть, вогонь, воду і мідні труби, має право так говорити. Він знає з власного досвіду, що війна змінює чоловіків. А ще пересвідчився, що будь-яка війна - це жах. А ця - і поготів. Її не порівняти ні з якою іншою: ні з афганською, ні з Другою світовою. Там був явний ворог. А в цій гібридній війні важко зорієнтуватись, набагато складніше розрізнити ворога, бо все замасковано. А що у бойових діях бере участь регулярна російська армія, знає точно, бо його побратими підбили танк з трьома російськими офіцерами.

Анатолій Тимошенко, як усі свідомі люди, усім серцем прагне миру. Прикро лише одне, що нині його треба неймовірними зусиллями відвоювати та утримати. Тож вважає, що обов’язок кожного чоловіка - захищати країну. Він його виконав з честю. Нині повернувся до мирного життя і, пройшовши через пекельне горнило війни, прямо в очі може сказати кожному найважливіші слова: «Любіть один одного, робіть добро, бо зла вистачає на війні!»

Write a comment

Comments: 1
  • #1

    Олександр Чорний (Friday, 02 October 2015 09:47)

    "Гібридна"(?!) війна" замість "війни", "бийциато" замість "військовослужбовців", висюльки (фактично значки) від фонду імені олігарха XVIIIст... А ви кажете, що "там" жертви пропаганди...